Наших батьків не стало в одну мить. Вони обоє поверталися з роботи, коли в зупинку, де вони очікували на автобус, влетів некерований автомобіль. Нас одразу відправили в дитячий будинок. Не дивлячись на те, що у нас були родичі як зі сторони батька, так і зі сторони матері. Але жодна з сімей не хотіла забрати до себе одразу двох дітей, та ще й хлопчаків з невгамовним характером.
Майже два місяці ми прожили в дитячому будинку. Одного ранку до нас прийшла вихователька й сказала, що за нами прийшли. Біля входу нас очікувала незнайома нам жінка. Виявляється це була якась далека родичка нашої мами. Ми з братом Русланом звичайно не хотіли жити у не знайомої нам людини. Але ще більше не хотіли залишатися у дитячому будинку. Тому поїхали на східну Україну. За сотні кілометрів від нашого дому.
Тітка Тамара виявилася дуже доброю та терплячою жінкою. Ще по дорозі до нового дому ми почали влаштовувати диверсії. Ми обоє заховалися в сусіднє купе, тоді ледь не весь потяг нас шукав.
В неї в дома нас очікували ще її чоловік Андрій та їхній син Антон. Виявляється дядько Андрій був проти нашого усиновлення, але вона не могла вчинити по іншому. Тож проживши з нами лише місяць він зібрав свої речі та пішов з дому.
Тітці Тамарі було дуже важко з нами, троє хлопців які постійно бешкетують. Для того, щоб нас прогодувати вона працювала одразу на двох роботах. Своєю нелегкою працею змогла поставити нас на ноги, ми всі маємо гарну освіту.
У кожного зараз свої сім’ї, діти, але ми пам’ятаємо чим завдячуємо мамі Тамарі. Минулого тижня сталося непоправне, наш звідний брат Антон і його дружина повертаючись з відпустки потрапили в авіакатастр0фу. Їхня донька Юля залишилася сир0тою.
Тож я з дружиною збираємо документи на вдочеріння племінниці. Добро повинне повертатися.
