Знаєте, всі ми тримаємо обличчя на публіці. Надзвичайно часто відбувається ситуація, коли щаслива пара, — в присутності інших людей, — вдома били посуд і ненавиділи один одного. Розлучитися не могли, адже боялися засудження оточуючих.
Мої батьки не могли терпіти свій шлюб. Вони спали в різних кімнатах. Вдома батьки розмовляли криком. Для них було нормально підвищувати голос в будь-якому зручному випадку. В пориві гніву батько шматував мамині речі, які він придбав. Мама виливала в раковину його улюблені парфуми, а я сиділа в кімнаті мовчки.
В нас був достаток, але ми не мали сімейного затишку. Мої однокласники дивувалися, коли я не йшла додому після навчання. Вони мріяли жити серед дорогих речей. Діти наївно думали, ніби в цьому щастя. З радістю віддала б весь той мотлох, заради звичайного, спокійного сімейного обіду.
Як тільки я відірвалася від сім’ї, припинила з ними будь-яке спілкування. Мені не хотілося знов чути сварки. Пам’ятаю, на Новий рік мама роздерла батьку щоку. Вони знову сварилися. Мама хотіла дати батьку ляпаса, але той схопив її руку. Тоді вона «прикрасила» його обличчя іншою рукою. Після сварки вони розійшлися по кімнатам. Я сиділа за столом сама. Той Новий рік показав мені всі скелети нашої сім’ї.
Я чудово розумію, для створення справжньої сім’ї, недостатньо «мами», «тата» й «дитини». Потрібно виростити кохання, повагу один до одного, навчитися слухати інших, дарувати своє тепло і ще багато-багато всього потрібно знати та вміти, щоб будувати сім’ю. Мої батьки зійшлися, народили мене і все. Вони думали, якось все інше само по собі з’явиться. На жаль, такого не буває. Не можливо отримати щось хороше не вкладаючи зусиль.
Мої батьки не сильно засмутилися, коли я відмовилася з ними спілкуватися. Напевно, якщо в людей немає кохання до своєї половинки, то й і до власної дитини не буде. Прикро, але така моя сімейна історія. Її не переписати, доведеться тільки змиритися.
