Я знала, що нас осудять. Узагалі, люди такі створіння, що готові осудити усе, що виходить за межі їхнього розуміння. І я не стала винятком. Просто вирішила, що не хочу жити і постійно переживати, через думку інших. Справа у тому, що мій чоловік на 25 років старший за мене, а цього ніхто не очікував.
Але перш ніж і ви захочете мене осудити, попрошу вас вислухати мою історію. Я залишилась без батьків, коли мені виповнилось 11 років. Це був важкий період.
Тато пішов, ще коли я біла немовлям, а от матір померла в автокатастрофі. Я стала жити із своїм дядьком. Він увесь час пив, тож мені доводилось самій дбати не лише про себе, але й про нього.
І у цілому селі не знайшлось людини, яка б мене пошкодувала. Ніхто ніби і не бачив, у яких умовах я живу. Ніхто, окрім нашого вчителя з математики.
Він завжди допомагав мені із уроками, приносив перекусити, просто турбувався про мене, як про дитину, навіть тоді, коли я закінчила школу. А я знала, що моя вдячність давно переросла у справжню любов до нього.
А він був неодруженим, тому, коли мені виповнилось 18, я зізналась йому у своїх почуттях. Навіть запропонувала одружитись. Він, звісно ж, відмовився, став пояснювати, що нашу різницю у віці ніхто не зрозуміє, а я зруйную своє життя.
Але я не хотіла його слухати. Зрештою, після моїх багатьох зусиль, він погодився. А я не могла вчинити інакше, адже більше не могла жити вдома, а хотіла свою, справжню сім’ю. Через пів року ми одружились. Мій чоловік був правий, нас багато хто осудив тоді. Але це не важливо, бо ми щасливі разом. Живемо не дуже заможно, але у нас є найважливіше – любов і повага одне до одного. А тепер ще й наш син. І він виросте у кращих умовах, ніж росла я.
