Мене звати Роксолана і сьогодні я вирішила поділитись із вами однією історією, у яку мені досі важко повірити. Я завжди плекала мрію стати матір’ю. Проте доля буває жорстокою, тож з часом виявилось, що для мене це не можливо.
Чоловік мій не був готовий, розділити зі мною цей тягар, тож пішов до іншої. А я залишилась сама. З квартирою, машиною, хорошою роботою, але сама.
Я вже навіть думала усиновити дитину, але всі родичі мене відмовляють, мовляв, ти ніколи не знаєш, які в дитини батьки і хто з них виросте.
Мені і самій було страшно, тож такими аргументами мене було легко переконати. Проте я знала, що повинна стати мамою. Не знала, як це має статись, але чомусь вірила. І от, що сталось одного вечора. Я завжди повертаюсь додому через парк. Інколи навіть присідаю на лавочку і насолоджуюсь свіжим повітрям і тишею. Така у мене традиція, мені у такі моменти найлегше думається.
Той вечір не став винятком. Було вже пізно, я не зустріла жодну людину, тому сіла відпочити. А потім я почула якийсь дивний звук. Моєю першою думкою стало те, що якийсь кіт потрапив у біду і плаче, тому я рушила глянути, чим зможу допомогти. Але чим ближче я підходила, тим очевиднішим ставало те, що такий плач не може належати звичайній тварині.
І я не помилилась. Коли я підійшла ближче, у мене просто зупинилось серце від неочікуваності і подиву від того, що я побачила. Прямо на землі, у маленькому згортку лежала дитина. Їй точно ще не виповнилось більше місяця, а можливо, і узагалі ця дитина зовсім новонароджена. Хто міг її так залишити, я просто не могла зрозуміти. Але й часу на те, щоб роздумувати над цим у мене не було.
Я взяла себе в руки, а потім взяла на руки ще й цей маленький згорток, який продовжував плакати. Дякувати Богу, що місцева лікарня знаходилась в 5 хвилинах ходьби, тож я і рушила в її напрямку. У мене так працює тітка, то я і вирішила, що вона зможе допомогти. Я зайшла в лікарню і одразу почала кликати на допомогу, я просто не знала, що ще мені робити у такій ситуації. Прийшов лікар, який швидко взяв дитину і поніс її на обстеження. Тут я нарешті дістала телефон і зателефонувала тітка. А через пів години ми разом із нею, вели неприємну розмову із працівниками поліції. Увесь цей час, у мене перед очима, стояла ця покинута дитина.
Виявилось, що це хлопчик, якому не більше двох тижнів і він цілком здоровий. Якщо не враховувати переохолодження, адже не відомо скільки він пролежав там, на землі. Біля нього не було жодних ознаків його батьків, тож його довелось би віддати у дитячий будинок.
Але я вже знала, що ця дитина поїде зі мною додому. Тітка допомогла мені з оформленням документів і поручилась за мою добропорядність, тож вже через короткий час, я нарешті стала мамою і усиновила хлопчика. Я одразу знала, що назву його Богданом, бо він мені точно дістався від Бога. З того часу ми живемо разом і я дуже щаслива, що у мене з’явився син.
Зараз йому вже 12 років. Він старанно вчиться у школі і ходить на футбол. Я розповіла йому, як ми зустрілись і він сприйняв цю інформацію дуже спокійно, сказавши, що я завжди була і буду для нього мамою.
