Наше дитинство, людей за 50, не можна назвати ідеальним. Ми багато працювали, рано вставали, постійно допомагали батькам. Рідко хто цікавився емоціями інших людей. Не прийнято було питати, що в людини на душі.
Я з сімох років вміла варити суп. Я вчилася, дивилася за квартирою та допомагала доглядати за молодшою сестрою. Мало часу залишалося для гуляння та друзів. Був культ праці. Всі чимось займалися. Моя мама «відпочивала» за в’язанням. Вона любила створювати надзвичайно красиві речі за допомогою складних схем. Просто спати півдня ніхто не міг.
— Чого лежиш?
— Працювати хто буде?
— Ох, яке ледащо в тебе росте?
Чула від бабусі такі чудові коментарі. Ніхто не ображався на старших за схожі слова. Працювати 24/7 було нормально. Такий режим життя рано робив нас самостійними. Ми не чіплялися за мамину спідницю.
Сучасні діти хороші, але як довго вони тримають за батьків. Добре, що зараз прийнято говорити про почуття, ділитися емоціями, але батьки почали занадто сильно опікати дітей. Вони не дають дітям можливості подорослішали.
— Не можна змушувати дитину чай заварювати! — Сказала моя молода знайома.
— Їй дванадцять. В такому віці, я вміла готувати борщ, вареники та голубці. Вона чай не може заварити. Як дитина буде жити самостійно?
— Потім навчиться!
— Коли? Їй через три роки на навчання їхати.
— Подруго, в мене свої методи виховання. Нехай в дитини довше буде дитинство.
Що казати в таких випадках? Роблять з дітей дурнів.
Я не проти сучасного батьківства. Я не кажу, що потрібно загружати дітей працею з ранку до ночі. В чому проблема навчити свою дитину доглядати за собою ж? Чому сучасні батьки взагалі не привчають дітей до самостійності? Потрібно знайти золоту середину між старим вихованням і новим. Зараз людина може в двадцять п’ять сидіти на батьківській шиї, ні разу не працювати і брати гроші в батьків. Це хіба нормально?
