Дивлюся я на своїх сусідів і розумію, краще жити самій, чим з ким попало. Я половину життя прожила в селі. Раніше працювала в місті, але на старості років вирішила перебратися у село. Навпроти мене живе молода пара. Надія, донька моєї подруги Віри. Вона одружилася рік назад з Дмитром. Чоловік з міста. Він в селі взагалі нічого не робить.
Сходять огірки. Їх кожного дня Надія збирає. Я прокинуся в п’ять, а вона вже на городі огірки рве. Коли вийде на подвір’я, кажу:
— Доброго ранку, Надійко! Як твої справи? Де це твій Дмитро?
Вона не ображаєтьмя на мене, не каже, що соваю носа в чужі справи. Надійка люблязно відповідає:
— Доброго, тітко Марино! Я добре. Ось бачите, — і показує мені повне відро огірків, — вже працюю потрошку. Дмитро скоро на роботу буде вставати. Я намагаюся його не турбувати. Сніданок йому приготувала, Дашулю зібрала і гайда до роботи!
Даша — донька Надії від першого шлюбу. Гарна дитина. Добре вчиться, батьків шанує, мамі допомагає. Дмитро ніколи нічого в селі не робить. Я не бачу його на подвір’ї. Він цілий день в кімнаті сидить. Приїхав худим хлопчиськом, а зараз набрав двадцять кілограмів! Віра жаліється, що її зять тільки їсти вміє.
В чомусь Віра права. Точніше не так, вона має рацію на всі сто відсотків! Її зять вміє тільки брати все готове. Віра частенько жалілася на «загребущі руки ненаситного зятя». Вона розповідала безліч історій. Зараз розповім найяскравіші.
Копали картоплю. Даша працювала найзявзятіше. Віра прийшла дітям допомогти. Навіть брат її, Семен, з міста приїхав, щоб рідні допомогти. Хтось копає, інший збирає. Працювали під лопату. Праця йшла довго, але впевнено. Семен копав, щоб жінки не напружувалися. Він і мішки тягав. Жінкам забороняв до мішків братися. Де ж був Дмитро?
Він стояв на початку городу та давав всім розпорядження. Керувати гарно вмів, а от працювати… Віра штурхнула доньку.
— Надійко, голубка, так не годиться. — Шепотіла Віра. — Навіть твоя донька працює. Чому ж твій чоловік стоїть і нічого не робить?
— Мамо, розумієш… — Почала Надійка невпевнено. — Дмитро спину зірвав. Він так каже… Розумієш…
— Не розумію. — Перебила Віра доньку. — Якщо робиться, то робиться гуртом! Де таке бачено, щоб жінки рачки стояли, а чоловік команди роздавав? Засміють! Голубка моя! Це ж село! Всі бачать, який твій Дмитро. Боліла б в нього спина — ліг би й не вставав. А він що робить?
— Добре, мамочко. Я з ним поговорю… Тільки не сердся, будь ласочка.
Надія таки вмовила Дмитра працювати. Він кривився, щось бубонів собі під носа і постійно кидав погляди на свою тещу. Працівник з нього препоганий. Він йшов відпочивати кожні п’ятнадцять-двадцять хвилин, але вже щось робив, тому Віра більше ні його, ні Надійку не чіпала.
В літку подвір’я заростає з космічною швидкістю. Віра сама вміє косити і доньку навчила. Складне життя було в Віри Олегівни, тому вона вміє все. В неї є важливе правило в стосунках:
— Ти завжди можеш зробити сама, але коли є чоловік, то це його обов’язок.
Так вона вчила Надійку, але, на жаль, щось пішло не туди. Траву косити зять не вмів. Віра довго терпіла. Вона впродовж місяця дивилася, як донька косить траву в себе на подвір’ї. Дмитро навіть носа з хати не висовував. Нарешті терпіння Віри луснуло. Вона спитала в Дмитра:
— Це довго триватиме?
— Що? — Не зрозумів чоловік.
— Ти якого дідька спиш до десятої, коли вона з п’яти на ногах?!
— Мамочко, не треба… — Намагалася втрутитися Надія.
— Не лізь! Раз ти не можеш сказати, то я скажу! Слухай сюди, — Віра знову звернулася до Дмитра, — я її ростила не для того, щоб якийсь трутень їй на спину всівся!
— Це я трутень?! — Ображено перепитав Дмитро.
— А хто ж ти?! Ти нічого не робиш, нікого не жалієш і вмієш тільки брати й брати! А робити хто буде?! Ти думаєш, те молоко саме в холодильник плигнуло?! Чи картоплю домовик в погріб поклав? Поклав і написав «їж мій любий Дмитрику!» Зараз же вставай і йди траву косити! Щоб я не бачила, як моя донька навкарачки на подвір’ї спину гне! Поїдеш назад до своєї мами в місто, якщо ще раз мені в око твоя лінь впаде!
Що ви думаєте? Дмитро пішов робити. Косив він погано. Надзвичайно погано. Віра стояла в нього над головою і вчила чоловіка, як правильно його ж роботу робити.
В селі всі насміхаються над Дмитром. Як я бачу, його це не дуже хвилює. Він стає до роботи, коли Віра його гонить. Тещу Дмитро боїться. Вона жінка, як то кажуть, вогонь. Весь час контролювати зятя Віра не може. Надія старається йому нічого не говорити.
— Мамо, він же кричати почне! Я не хочу сваритися… Все ж таки, він мій чоловік. — Невміло виправдовувалася Надійка.
— В гробу я таких чоловіків бачила! Краще самій, ніж з таким! — Категорично відповідала Віра.
Частенько подружка приходить до мене і виливає душу. Я приготую щось смачненьке, поставлю графін червоного й теревенемо до пізнього часу.
— Марійко, Марієчко! Не має моїх сил на того трутня! От як можна було вибрати собі таке непорозуміння? Що вона в ньому знайшла?! Ні краси, ні мізків, ні грошей!
— Ох, Вірочко, це ти завжди головою думаєш. Твоя ж донька серцем слухає. Що поробиш… Часто жінки вибирають собі в пару щось дивне…
Живуть поки молоді, як живеться. Надія з ранку до ночі біля господарства або на кухні. Вона завжди при ділі. Дмитро тільки тещу слухається. Бубонить собі щось під носа, але голосу більше не підвищує.
— Боїться нашу Вірку! — Кажуть люди в селі.
— І правильно робить! — Підтримують інші. — Наша Віра прочуханки доброї може всипати. В кого ж Надійка така м’яка?
