В нас 24 дитини. Ми мали народити одне немовля, але трішки захопилися. Зараз нам по сімдесят років. Ми ні про що не жалкуємо! Це наш вибір. Ми нікому не нав’язуємо наше бачення життя. Якщо комусь добре з однією дитиною чи взагалі без них — теж добре. Це ваш вибір!
Ми самостійно народили вісьмох. Нам говорили, що ростити дитину важко, але ми не відчули цього. Нам було легко. Першу дитину дружина народила за двадцять хвилин. Ми ростили її без проблем. Годувати, мити, гратися — легко! Тоді ми задумалися ще про дитину.
Після другого немовляти запустився цей невпинний механізм. Нам подобалося бути батьками, ми раділи від присутності великої кількості дітей. З фінансами ніяких проблем не було. Працювали вдвох.
На восьмій дитині тіло дружини сказало «досить!». Ми хотіли ще! Тоді вирішили сходити в дитячий будинок за новим членом сім’ї. Ось вже ми вийшли з дівчинкою Галиною. Її мама привела дитину за ручку до дитячого будинку і легко віддала дівчинку. Вона сказала, щось таке:
— Дитина псує мені життя! Ні, ні! Саме ця дитина! Вона не правильна! Не контрольована! В неї немає майбутнього, а в мене сил її виправляти! Заберіть її!
Галинка довго пам’ятала ті слова. Вона не встигла довго пожити в дитячому будинку. Ми забрали її через місяці, як її привезли. Дівчинка довго не йшла на контакт, але наша велика та дружня сім’я розтопила лід в її серці.
Ми побачили суцільні плюси від всиновлення. Через рік повернулися ще за дитиною. В дитячому будинку нас запам’ятали одразу. Після двох візитів пам’ять про нас міцно засіла в головах працівників.
Коли в дитячий будинок принесли хлопчиків-близнюків, нам одразу зателефонували. Ми з радістю погодилися забрати дітей. Вони росли спокійними та талановитими дітьми. Через них ніколи не було проблем. Хлопці любили проводити час на одинці, а ми не заважали їм.
Наймолодшими ми брали тих самих братів-близнюків, а ось найстаршою була Оксаночка. Вона прийшла в нашу сім’ю, коли їй виповнилося п’ятнадцять. Таких дітей беруть в сім’ї надзвичайно рідко. Я б сказала, майже ніколи.
Оксана була вороже налаштована. За все її життя, вона встигла пожити в шести сім’ях. Її завжди повертали назад. Дівчина могла поводитися тихо, спокійно або ж бути неконтрольованою — це не грало ніякої ролі. Люди повертали її назад. Чому так траплялося, вона не розуміла.
Ми пережили багато від Оксани. Вона затопила квартиру, спалила дивана та крала в нас гроші. Ми не кричали на неї. Старалися розмовляти. Ми хотіли витягти дитину на контакт. Зрозуміло чому вона псує наше майно. Хоче, щоб ми швидше віддали її назад. Дівчинка увірувала, ніби ми теж віддамо її. Довелося рік терпіти Оксанені «жарти». Тільки в шістнадцять з хвостиком дівчинка розслабилася і пішла на контакт.
Останню нашу дитину ми взяли, коли нам виповнилося за п’ятдесят. Те останнє всиновлення виявилося найважчим. Нам не дуже хотіли давати дитину через дві основні причини: вік та двадцять три дитини. Половина з них з нами не проживали, але для держави це не важливо. З великими зусиллями, нам вдалося переконати працівників дитячого будинку в зворотньому. Сашко став нашою останньою всиновленною дитиною.
Ми щасливі, що не побоялися взяти на себе таку відповідальність. Прожили безліч щасливих років в оточені наших діточок. Вони ніколи не завдавали нам клопоту. Піклуватися про когось нам в радість. Зараз вони доглядають нас, але нам не треба від них нічого, окрім уваги! Гроші в нас є.
До речі, до нас часто приїжджали журналісти. Всіх цікавило, навіщо ми беремо так багато дітей. Хтось казав, ми це робимо заради грошей, інші — хочемо отримувати пільги від держави. Ще хтось казав, що як тільки в нас буде тридцять дітей, нам дадуть квартиру. Які нісенітниці! Нікому не прийшло в голову, що ми любимо дітей! Сенс нашого життя їх виховувати та дарувати тепло.
Чому інші бачили в наших діях якісь корисні мотиви, гадки не маємо. Нам жилося комфортно в великій сім’ї. Зараз ми живемо вдвох і нам самотньо. Ми звикли до галасу та постійного топоту ніг. Наші діти постійно нас відвідують. Вони чудові люди! Якби ми могли б, то взяли б ще дітей. Чому ні? На жаль, вік не той і роботи немає. Хочеться знову повернутися в ті часи, коли дім був повний дітей.
Дивно, але журналісти досі до нас приїздять. Вони люблять ставити безтактні запитання. Наприклад:
— Воно вартувало того?
— Ви все життя працювали та виховували дітей. Не жалкуєте про втрачені роки?
— Вам є кому подати стакан води чи всі ваші старання були марні?
Люди дійсно вважають, ніби ми втратили роки і виховували всіх наших діточок, щоб зараз нам грошей давали та по курортам возили. Нісенітниці!
Свої роки ми прожили добре і щасливо. Все наше життя ми займалися тим, що приносило нам задоволення. Ні про що не жаліємо! Повторили б наше життя з радістю! Засмучує одне, що не взяли більше дітей! Це єдине, що нас хвилює.
