Мама все життя була жінкою чи то доброю, чи то наївною, чи то дyp_n0ю. Вона збирала гроші на власне житло з сімнадцяти років. Тоді вона почала робити мило та свічки. Продавала їх на базарі, а на зароблене жила.
Коли їй виповнилося двадцять, мама зустріла мого батька. Вони гарно прожили, але мало. Батька не стало. Його збила машина. Мама залишилася сама з дитиною на руках. Батьки нічим не могли допомогти.
Я пам’ятаю наші сніданки та обіди. Ми їли шматочок хліба з плавленим сиром, який мама тоненько мастила. На обід ріденький супчик чи кашу з пшона. М’яса не було. Вечері також. Один пакетик чаю заварювали чотири рази.
Мама зустріла Кирила. Він чоловік суровий, але нас любив і піклувався. Кирило заробляв достатньо, щоб прогодувати тьох чоловік. Вперше я спробував персика у вісім років, коли Кирило їх приніс на Новий рік.
Квартиру мама купила. Кирило дав лише 1000 доларів, коли мама поклала 10000. Квартиру записала на двох власників. Чомусь вона вірила Кирилу безмежно. Цього чоловіка мама кохала. На жаль, він виявився геть іншою людиною.
Прожили ми з Кирилом рік, купили квартиру і він став нас тероризувати. Він, в прямому сенсі цих слів, не давав нам жити. Влаштовував гулянки з друзями, заливався оковитою та бив посуд. З посуду переключився на маму, а потім на мене. Він називав мене «помилкою маминої молодості». Ми нічого не могли зробити. Він був другим власником.
Кирило з’їхав, але життя наше тільки погіршилося. Він здав свою частину квартири в оренду якимось буйним людям. Ця пара поводила себе ще гірше, ніж Кирило. Ми частенько викликали до них поліцію. Нічого не допомагало. Якщо ми виганяли одних квартирантів, Кирило знаходив інших.
Мій колишній вітчим вирішив відібрати в мами квартиру. Вона заробляла на неї все життя. Навіщо довірилася якомусь пройдисвіту, я досі не знаю. Кирило діяв жорстоко. Він ловив мою маму після роботи, піднімав на неї руку. Кирило якось вкр ав мене та знyщ _ ався впродовж трьох годин. Ніхто нічого не міг зробити. Всім було все одно.
Мама пішла з життя. Мені виповнилося лише п’ятнадцять. Куди йти, як бути, на що я буду жити? А як маму поховати? Я нічого не знав. Жити в квартирі, яка належала справжньому психопату, я не хотів. Мама, хоч в кінці свого життя, подумала і зробила все правильно. Її частина квартири твердо переходила мені, але, повторюся, життя нам було нестерпне. Мені доводилося підпирати двері шафою на ніч, щоб буйні сусіди не зайшли до мене.
На допомогу прийшла тітка Надія. Вона не була моєю рідною тіткою. Вона взагалі не мала ніякого відношення до нашої сім’ї, але я завжди називав її «тіткою». Надія працювала з моєю мамою. Вона твердо вирішила забрати мене і допомогти. Тітка Надія не тільки дала мені освіту та дах над головою, вона боролося за моє житло. Скільки років вона оббивала пороги судів і всіх інших служб. Вона твердо вирішила повернути мені моє на всі сто відсотків. Вона ж мамину справу підняла, сама знайшла всі необхідні матеріали для справи.
Квартиру мені виграли. Мені виповнилося двадцять два і я нарешті міг в’їхати у власне житло. Воно нагадувало смітник. Люди, які там жили, не вирізнялися великою відповідальністю.
Кирила посадили. Він заслужив такої долі. Скільки він знущався над мною і моєю мамою! Все моє життя склалося добре, бо за мою долю взялася тітка Надія. Вона любила мене, як рідну дитину. Коли я одружувався, вона була поряд. В свої тридцять сім, я маю все. Цього всього не було б, якби не тітка Надія.
Вона жінка скромна. Завжди відмахувалася від моєї дяки. Я знаю, вона не прийняла б від мене дорогих подарунків, але я все одно старався для тітки. Зараз її немає в живих. Я зробив їй великого та гарного пам’ятника. Її могила огороджена красивою огорожею, в нею посаджені найкращі квіти. Поки житиму, піклуватимуся про тітку Надію. Неважливо, жива вона чи ні. Ця людина заслуговує тільки на краще.
