Пів року тому мій чоловік сильно захворів. Лікарі поставили нeвmiшний дiaгн0з. На лікування потрібно було дуже багато грошей, а така сума для нашої сім’ї була непосильною. А так як чоловік відомий на все село своїми золотими руками, а особливо столярськими вміннями – сусіди нам допомогли.
Мені не дуже сподобалась ідея ходити та просити по сусідах допомоги, але діватися було нікуди. Я ходила та плакала, бо ж кожного разу, розповідаючи про нашу ситуацію, я починала захлинатись від сліз. А сусіди, розуміючи нашу ситуацію, з радістю допомогли. Та ба більше – зібрали всю суму та трохи більше.
Ми поїхали в кращу лікарню і в кінці-кінців діагноз, що поставили лікарі в районі, не підтвердився, тому курс лікування призначили інше і набагато менше по вартості. Тому після того як виявилось, що не все так погано та залишилась не маленька така сума, я запропонувала віддати цю суму на лікування хворій дитині або ж на благодійність, бо ж незручно якось та неправильно, що гроші давали на лікуванні, а ми їх собі залишимо?
Проте ні чоловік, ні свекруха мого рішення не підтримали. Так ще й сказали, що я ненормальна! І через декілька днів на нашому подвір’ї стояла нова машина. А після чоловік та свекруха перестали зі мною спілкуватися. І тоді в мене в середині щось змінилось, щось ніби тріснуло… Я зрозуміла, що стала тепер чужою людиною в цій родині.
Тому я зібрала речі, речі дітей та пішла. Ніхто навіть не запитав куди я і чому беру дітей. І лише свекруха кинула на мене злий погляд, коли я виходила з хати. А я кинула на кінець:
-Мене можете не шукати та не дзвонити! Більше й ноги моєї в цій хаті не буде, раз мене тут більше не люблять і я не потрібна вам!
