Почувши ці слова, дівчина застигла на місці. Вона не могла повірити, що Богдан одружується з іншою. Як тепер їй бути? А як же дитина, котра з кожним тижнем лагідно ворушиться у животику Світлани?
– Я не планував найближчим часом ніяких дітей. Тому це проблема виключно твої. Розумієш? – промовив хлопець.
У той момент Світлані не хотілося вірити своїм вухам. Їй важко було усвідомити, що ці жахливі слова промовив той, кого вона страшенно кохала, із ким будувала спільне щасливе майбутнє. Дівчина не могла стримувати гарячі сльози, котрі бігли по її щоках, дихати ставало все важче, біль у грудях несамовито пік.
Світлана тихо зайшла до квартири, котру винаймала, аби не розбудити господарку, зайшла до кімнати та впала на ліжко. З голови ніяк не виходили Богданові слова. Дівчині нічого не хотілося, окрім того, щоб пoм ерти. Вона не бачила сенсу більше жити, що їй тут робити самій.
Дівчина добре розуміла, що вдома мачуха її не прийме з нагуляною дитиною, куди їй йти, свого житла не мала.
Світлана тому переїхала з села в місто, аби не набридати злій мачусі. Пішла працювати на фабрику.
Хазяйка квартири — Софія Остапівна — хороша людина, чуйна, проте невідомо, як вона відреагує на поповнення.
Дівчина перестала їздити додому, не зустрічалася з друзями, знайомими, аби приховати від всіх свій гріх. Образа та біль ранили її душу, в середині було порожньо.
“Невже ти думаєш, що я настільки сліпа?” – якось запитала Софія Остапівна.
Це запитання ошелешило Світлану, ніби ножем в середині порізали. “Я вас дуже прошу, не проганяйте мене. Бо я не знаю, куди мені йти, куди мені діватися!” – зі сльозами на очах ледь вимовила дівчина та стала на коліна перед господаркою.
“Негайно піднімися!” – швидко відказала Софія Остапівна. – Запам’ятай раз і назавжди, як би не було складно в житті, ніколи й ні перед ким не ставай на коліна! Ходімо зі мною на кухню, вип’ємо чаю, розповіси мені все, що там в тебе трапилося”.
Вони сіли за стіл, пили чай, а Світлана усе від початку та до кінця розповіла жінці, ніби на сповіді. Усе розказала, нічого не приховала. Софія Остапівна уважно слухала дівчина та розпитувала: “Ти не думала, що, можливо, Богдан ще повернеться, можливо, про одруження збрехав на зло тобі?”. “Та ні, на превеликий жаль, усе це правда”, — відповіла дівчина.
Софія Остапівна розглядала обличчя дівчини, ніби вперше бачила її. Через декілька хвилин мовчання, промовила: “Будеш народжувати. Завтра підемо до лікаря на огляд. Ти, головне, не переживай. Усе буде добре. Поки не розповідай нікому про вагітність, до того часу, поки це буде можливим. А далі щось вигадаємо”.
Та Світлана ніяк не могла зрозуміти, що ще можна вигадати. Софія Остапівна навіть конкретно не сказала, чи прийме її з дитиною чи ні. Але відтоді жінка завжди підгодовувала дівчину фруктами, овочами, делікатесами. “Ви витрачаєте на мене свої кошти. Мені дуже незручно”, — сором’язливо сказала дівчина. Проте хазяйка заперечувала та переконувала, що це все потрібно для дитинки.
Жінка забороняла куди-небудь виходити Світлані самій, тільки під її наглядом. Зазвичай, ввечері двоє виходили на прогулянку. Дуже багато людей, постійний рух, а це втомлює. Дитині потрібний відпочинок та спокій. Пояснювала це так жінка. Звісно, Світлану дещо дивувала така увага, нагляд, турботу з боку Софії Остапівни.
“Вона таки справді дуже хороша людина, — раділа в душі дівчина.”
Одного дня до жінки гості прийшло подружжя. Вона накрила красивий стіл, покликала Світлану, аби та приєдналася до них. Незнайома брюнетка з ніг до голови роздивлялася Світлану, ставила багато питань: звідки ти, хто твої батьки, скільки років. Прийшов час прощатися, і тут дівчина краєм вуха почула таку фразу: “Там біля тарілки лежать гроші на фрукти, овочі для Світлани”.
Дівчина довго думала, що жінка затіяла. З того моменту довіра до Софії Остапівни в мить зникла, але поки вирішила нічого не питати у неї. Бо ще розсердить пані Софію, а та вижене її з квартири, а далі її йти було нікуди.
Настав час для пологів. Вони пройшли довго та тяжко. Не було і дня, аби Софія Остапівна не навідалася в пологовий будинок, у її поведінці було щось дивне, але що саме…? Можливо, жінка хоче сказати, що Світлані з дитиною пора з’їхати, але ніяк не може наважитися?
І тут молода мама запанікувала, вирішила про все розпитати в пані Софії. Раптово жінка почала нервуватися.
“Чесно скажу, що я довго думала про тебе і про дитину. Вибір за тобою, але добре подумай, ти ще молода, красива, усе життя попереду, ще матимеш змогу народити дитину. Ти собі тільки в страшному сні можеш уявити, як це ростити маля без батька, а як потім йому жити без присутності тата. Це будуть постійні цькування, сльози, образи, травми! Хіба цього хочеш для своєї дитини? Я вважаю, що краще відмовитися від дитини та почекати на справжнє щастя, погоджуєшся?” – швидко промовила Софія Остапівна.
Наступну ніч Світлана провела в сльозах. Вона втратила останню надію. В її душі знову поселилося бажання піти з цього життя.
“Гріх так рано ставити крапку на своєму життя. Повір мені, життя таке прекрасне, попереду ще стільки всього на тебе чекає. Тобі всього лиш потрібно відмовитися від доньки й все ти вільна! Розумієш? Вільна!” – не переставала переконувати пані Софія дівчину.
Світлані ще довго ввижався дитячий крик, сльози, відчувала на собі пухкенькі губи, які смоктали грудне молоко. Господи, невже це буде переслідувати її до кінця життя?
Дівчина зі всіх сил намагалася повернутися до попереднього життя, радіти, забути про сльози, образи, біль. Проте нічого не вдавалося. Пані Софія намагалася допомогти, але марно.
Пройшло декілька років з останнього разу, коли Світлана була вдома. Батькова хвороба змусила дівчину приїхати до села. Звинувачувала себе, що забулася за батьківську любов, турботу, тільки через те, що образа була сильнішою. Образа — батько привів до будинку чужу та злу жінку.
Люди на селі уважно розглядали Світлану. А по дорозі зустріла Дмитрика. Ще колись він був вірно закоханий в неї. Хлопець змужнів, змінився в кращу сторону. Дмитрик почав розпитувати в неї, де та була, пропадала, що нового, як життя, де її міський наречений, яким так хизувалася. “Бо дурепою я була, ось тому і сама”, — відповіла Світлана.
Дмитрик провів дівчину до будинку та промовив: “Завтра ввечері чекатиму тебе біля річки, на нашому місці”.
Ці слова ніжно полоскотали душу Світлани. Вона розтанула в обіймах Дмитра, почувала себе прекрасно, давно їй так добре не було. Довго не думаючи, одружилися. Свекруха їй попалася золота. Вічно всім хизувалася, яка в неї роботяща, красива невістка. Дмитрик їздив на заробітки до Німеччини, тому через декілька місяців купили собі будинок, в якому зробили ремонти.
Правда, не вистачало молодому подружжю лише одного — дитячого щебетання. Свекруха не могла збагнути, чому лелека облітає їхній будинок, адже невістка здорова, ще не народжувала.
Йшов час, сивина виступила на її голові, а щасливою так і не стала. Уві сні все частіше бачила свою донечку, котра схожа на неї. Софія Остапівна лише сказала, що дитина в надійних руках, має заможних та люблячих батьків. Оце все, що знала Світлана про свою доньку. Вона марила мрією, хоч за кілометр побачити донечку. Упевнитися, що та виросла здоровою та щасливою. Після цього вже можна і піти…
Надворі середина квітня. На вулицях панував солодкий запах бузку. Світлана збиралася до міста. Останній тиждень погано себе почувала, тому сільська фельдшерка дала направлення їй на міську лікарню.
Жінка сиділа біля кабінету лікаря, чекала на свою чергу. На лиці худа, бліда, геть змарніла. Біля неї сиділа достатньо молода жінка, яка постійно щось говорила та не замовкала.
Обід приходив до кінця, а значить скоро мала прийти лікарка. Мабуть, це її постать з’явилася на кінці коридору і прямує до кабінету. Її каблучки лунко цокотіли, а в унісон і каблучки дівчини, що поруч йшла.
– Це Марічка, дочка нашої лікарки, яка скоро теж стане лікарем. Таке враження, що вони сестри, хіба ні? – шепоче молодиця, котра ніколи не замовкає.
“Хто наступний, заходьте”, – дивиться зеленими очима на Світлану. Жінка відразу помітила родимку над лівим оком, таку саму, як в неї. Її раптово стає погано. Вона впевнена, що ця красива юна особа — її донька. Її маленька дівчинка. Ще тоді вона благала, аби дитину назвали Марічкою.
Дівчина дивиться на пацієнтку та ще раз повторює: “Чого ви сидите, заходьте. Не затримуйте чергу”. З ніг до голови починає несамовито пекти. ” Я не піду. Нехай інші йдуть. Мені вже ніщо не допоможе”, — ледь мовила Світлана.
Через місяць усі односельці вийшли, аби провести Світлану в останню путь. Коли приїхала з міста від лікаря, не хотіла нікого бачити, чути, замкнулася в собі, по маленьку гасла, ніби свічка. Дмитро зажурився. А свекруха побивалася за такою золотою невісткою. “Вона, як донька, для мене” – повторювала постійно.
Софія Остапівна теж приїхала на похорони. Стала перед труною та в думках просила вибачення у Світлани за скоєне. Пані Софію доля й так покарала: донька з чоловіком та внучкою поїхали жити за кордон, забувши про рідну матір.
Світлана відійшла спокійно. Остання усмішка застигла на її обличчі. Тільки дехто міг догадуватися, що це усмішка — знак подяки Богу за те, що здійснив її найзаповітнішу мрію — побачити рідну доньку.
