Вчинок коханого, як здавалось мені, чоловіка розставив всі крапки над “і” у наших стосунках. Після народження сина я три дні провела в пологовому. Почувала себе виснаженою, але щасливою – вдруге стала мамою. Синочок був довгоочікуваною дитиною.
Зі мною в палаті лежала ще одна жінка, яка теж народила хлопчика. За час перебування там ми не тільки встигли познайомитись, а й дуже здружились. До Олі, так звали подругу по палаті, зателефонував чоловік, сказавши, що прийде провідати. Не пройшло навіть години, як в кімнату Ольги увійшов новоспечений батько з величезним букетом квітів і повітряними кульками.
Мій чоловік у той час знаходився у відрядженні – доводилось спілкуватись через телефон. Навіть надіслала йому фото нашого синочка. Аж раптом пролунав дзвінок від коханого, в голосі відчувалось невдоволення.
– Мабуть, втомлений, – подумала я.
Запитавши причину відсутності настрою, почула:
– Син зовсім на мене не подібний! Ти впевнена, що він мій?
Спершу думала це жарт з його сторони, та наступні слова взагалі вразили:
– Визнаю дитину тільки після тесту на батьківство, інакше не збираюсь її виховувати.
І кинув слухавку. В ту мить серце стиснулось від болю, сльози накотились на очі. Оля зразу кинулась мене заспокоювати, мовляв, він сам не розуміє, що коїть.
А я не могла повірити – ці слова прозвучали від мого чоловіка. Як, проживши зі мною стільки років можна було сумніватись у вірності?
На мій захист стала свекруха. Вона намагалась переконати сина не робити подібних припущень і попросити в нас вибачення. Проте, Валерій був категоричним. З пологового додому мене забирала матір чоловіка – я й уявити не могла, що все складеться подібним чином. І тут твердо вирішила – зроблю цей клятий тест ДНК, але не для того, щоб перевірити, чи дійсно син від нього, а щоб доказати власну чесність.
Таки так – тест підтвердив батьківство, тепер вже я нічого не хотіла чути, зібрала речі, забрала обох дітей і покинула його. Чоловік обривав мій телефон своїми дзвінками, намагався пояснити, що не мав рації, погарячкував. Але будь-які виправдання з його сторони були марні.
З матір’ю колишнього підтримую стосунки, вона часто навідує онуків. А от такий вчинок ніколи не пробачу. Невже я хоч раз давала привід сумніватись у сімейній вірності? Нехай мої діти залишились без батька, але жити з такою людиною не бачу сенсу. Хіба у сім’ї потрібно щось доказувати? Тим більше, коли мова іде про дітей.
