Привіт! Мене звати Катерина, і я працюю медсестрою в будинку для літніх людей. Так, зізнаюся, невесела у мене робота, кожного дня на моїх очах відбуваються справжні драми, проте особливо мене зачепила одного літнього чоловіка. Хочу розповісти вам його історію, звати того чоловіка Тарас Михайлович.
Якось до нас під’їхав автомобіль бізнес-класу.
– Ну все, знову якийсь депутат приїхав заради піару. Зараз вийдуть журналісти з камерами, він буде ходити коридорами та не буде нам спокою, а у мене сьогодні кепський вигляд, – бідкалася Людочка.
Проте ми помилилися, це просто син привіз свого батька до нас. Наш новий пацієнт мав доволі солідний вигляд, у нього був гучний голос та впевнена постава. Тарас Михайлович постійно казав, що його син дуже багата і відома людина. Але в його очах був помітний сум.
Чоловік усіх запевняв, що він тут надовго не затримається, що син неодмінно його забере як тільки владнає свої справи. Ми удавали, що віримо йому, проте всі прекрасно знали як все відбуватиметься далі. Скільки разів ми чули подібне.
Тарас Михайлович часто говорив про свого сина, розповідаючи про його успіхи та досягнення. Цей чоловік сумував. З часом його гучний голос стих, а плечі опустилися, він став схожим на всіх інших наших пацієнтів. Тарас Михайлович здавався сумним і залишався наодинці довгі години.
Коли я почула історію Тараса Михайловича, мені стало його сумно. Я вирішила дізнатися більше про його сина Владислава. Я відчувала, що можу допомогти цим людям знову відновити зв’язок.
Тобі я почала шукати інформацію про Владислава в Інтернеті. І ось, виявилося, що він справді був успішним і впливовим бізнесменом. Все, чого він досяг, було завдяки своєму батькові Тарасу Михайловичу. Але з часом, коли Владислав досягнув успіху, він почав занадто зайнятися своїми справами та забував про свою сім’ю.
Мені стало зрозуміло, що тут могло бути непорозуміння між батьком і сином. Я відчула внутрішню мотивацію зробити щось, щоб їх знову з’єднати. Тому я зателефонувала Владиславу та попросила його зустрітися зі мною.
Коли Владислав прибув, я розповіла йому про те, як його батько сумує та як важлива для нього родинна підтримка. Я почала ділитися історіями, які Тарас Михайлович розповідав мені про свого сина та про те, як він пишався його досягненнями.
Владислав з усіх сил старався переконати мене в тому, що йому не байдуже, почав щось говорити про те, що він довів родинний бізнес до банкрутства та тепер намагається виправити ситуацію, його батько хворий та може не пережити цієї звістки, тому він його поки що залишить у нас. Як тільки все налагодиться, він його забере. Мені хотілося вірити Владиславу, але глибоко в душі я відчувала, що цього не станеться.
Пройшов рік, а син відвідував батька все рідше, в соціальних мережах я бачила фото Владислава на яких був зображений його відпочинок на дорогих курортах. Тоді все стало зрозуміло як божий день. Так навіщо було мене обманювати. Совість замучила? Сумніваюся, що в таких людей вона взагалі є.
З цього всього я можу зробити висновок, що часом люди не цінують того, що вони мають. Цілком справедливо, якби справами фірми Тараса Михайловича займався б його заступник чи інша довірена особа, а не його син. Хоча, що мені знати про світ бізнесу…
