Ми з чоловіком живемо в селі, а наш син з невісткою після одруження пішли жити на квартиру в місто. Бачимось ми з ними раз у тиждень. Я дуже турбуюсь про свого сина, тому, як тільки приїжджаю до них, одразу заглядаю в холодильник, чи Ірина наготувала їсти. Буває, можу помити на їхній кухні посуд, бо я не звикла, щоб немиті тарілки по пів дня лежали в раковині. Але невістку мій контроль та увага дуже дратують. Хоча не розумію, що я роблю поганого.
Батьки Ірини не хотіли мого сина за зятя. А потім все-таки невістка переконала, що вони кохають одне одного та щасливі удвох. Тож свати на весіллі навіть подарували дітям квартиру, натякнувши на те, що ми з ними з ними з різних суспільних прошарків. Ми справді люди небагаті, та хіба це привід так до нас ставитись?
Свати – заможні інтелігенти. А ми самі з села, жили все життя небагато, важко працювали. Я хочу невістці як краще, тому завжди говорю їй все, що думаю.
Син з невісткою живуть разом два роки, а ще в них скоро появиться дитина. Мій син чудовий господар, він дбає про свою сім’ю, приносить всі гроші в дім. Михайло говорить, що його теща з тестем прийняли як рідного, а недавно тесть допоміг йому знайти роботу. Сват – власник фірми автозапчастин, він призначив сина на хорошу, оплачувану посаду.
Якось сваха прямо за столом сказала мені, ніби вона завжди хотіла, щоб її дочка щасливо вийшла заміж за забезпеченого чоловіка. Мені стало ніяково, правду сказати, в нас у свій час не було коштів, щоб дати сину гідну освіту, тому він закінчив училище. Так, свати справді дали дітям житло, роботу, але це не привід щоразу нагадувати нам про наше фінансове становище.
Останнім часом я навіть помітила, що невістці вдалося підлаштувати Михайла під свій лад. А моментами мені здається, що він соромиться нас. Бачу, син чудово вписався у їх сімейний лад. Зате з нами свати не хочуть рахуватися навіть. Розумію, що не нам жити зі сватами, але невже не можна просто підтримувати спілкування та поважати одне одного? Наші діти два роки як одружені, а я все ніяк не звикну до сватів. Ірина також якось зверхньо ставиться до нас. Я не маю права її щось спитати чи просто дати пораду. Невістка на все знає, як мені відпалити. Та хіба ж я хочу їм зла?
Нехай ми не такі багаті, як свекри, але щотижня привозимо дітям продукти з села, а Ірина навіть “дякую” не скаже. Коли не приїдемо, вона жодного разу навіть чаю не запропонує, посидимо, ніби чужі, – і назад вертаємося автобусом. А минулого тижня я просто сказала невістці, що вона набрала вагу. Так вона з цього такий скандал зробила:
– А це нічого, що я виношую вашого онука? Як ви взагалі смієте таке говорити?
Не знаю, чому вона мене так не любить, я ж ні разу кардинально не вмішувалася в їхню сім’ю. Я тільки хочу стати для неї хорошою свекрухою, і ставлюсь до Ірини як до дочки. Але їй моя увага та поради не потрібні.
Я люблю свого сина, тому заради нього не зважаю на відкриту неприязнь невістки у свою сторону. Хоча дуже важко стриматись.
Стараюсь щодня телефонувати до Ірини, запитати, як в неї самопочуття, а вона у відповідь відповідає одним словом. Невістка навіть разу не запитала, як я себе почуваю. Очевидно, вона не бажає витрачати на нас свій дорогоцінний час.
Два дні тому я натякнула невістці, що після народження онука готова на певний час переїхати до них, щоб допомагати. Але вона прямо сказала, мовляв, це зайве, і якщо виникне така потреба, її матір допоможе. Мені від цих слів стало дуже неприємно. Невже різний рівень життя настільки важливий для цих людей, що вони не вважають нас рівними? От що мені робити?
